Олег Лафокс
У бортжурналі зазвичай значуся як Олег Лафокс.
Моя поточна адреса, якщо рухатися від загального до конкретного: спостережуваний Всесвіт, надскупчення Ланіакея, Місцева група, галактика Чумацький Шлях, рукав Оріона (або Оріонова шпора, якщо навігатор суворий), Сонячна система, третя планета від жовтого карлика, материк Євразія, його західний півострів, який за старою земною звичкою називають Європою, Берлін.
У Берліні мене занесло до співпраці з Алісою Лафокс. Так з’явився Darwin’s Cat: Аліса пише, співає й видобуває з гітари ознаки розумного життя, а я граю на басу, займаюся саунд-продюсуванням і беру на себе важкі предмети, які чомусь майже завжди виявляються підсилювачами, кабінетами або коробками з кабелями.
Над усім цим перебуває Локі Лафокс. Формально він кіт. По факту — диктатор і художній керівник. Усе йде за його планом. Ми не сперечаємося: у нього кігті й сильна позиція в переговорах.
Від баса, запису й важкого заліза іноді втомлюєшся фізично, тому я перемикаюся на програмування: роблю невеликі звукові утиліти в Sound Utils. Це інший режим голови: менше шуму, більше логіки, і все одно навколо музики. Та й звичайна робота в принципі не дуже відрізняється від роботи бортового інженера на космічному кораблі.
Окремо треба сказати: я люблю бас-гітари. Особливо чорні й сині. До зелених і рожевих ставлюся з підозрою. Не довіряю я зеленим гітарам. Білі теоретично допускаю, але тільки з чотирма струнами. Де це бачено: білий п’ятиструнний бас — сміх один.
Галактикою поки не мандрується: я трохи застряг у Берліні. Тому потроху колесю Європою. Найскладніше в дорозі — це добре виспатися. Але в мене є секрет, і я вам його розповім: якщо треба поспати в космічному кораблі під час роботи двигунів, треба просто використовувати беруші. Я використовую цю техніку в поїзді, літаку або автобусі.
Телевізора в мене немає. Я так і не опанував цей складний прилад аборигенів. З книжками й музикою стосунки зрозуміліші.
Улюблених фільмів у мене теж немає — приблизно з тієї самої причини. Згідно із загальноприйнятими цінностями Галактики, добровільне роз’їдання власного мозку інформаційною корозією є злочином проти себе й оточення. Тому не шукайте мене в соцмережах. Так, я туди пощу, але принципово нічого там не читаю.
З науково-популярного мені близькі Браян Грін — «До кінця часів», Девід Гребер — «Борг: перші 5000 років історії», Річард Докінз — «Егоїстичний ген», Джеймс Глік — «Хаос. Створення нової науки», Карл Саган — «Космос», Карл Саган — «Світ, повний демонів», Юваль Ной Харарі — «Sapiens: Коротка історія людства», Юваль Ной Харарі — «Homo Deus: Коротка історія завтрашнього дня», Юваль Ной Харарі — «21 урок для XXI століття» і Юваль Ной Харарі — «Nexus». А коли хочеться зовсім трохи реалізму — звісно, це сарказм, — у хід ідуть Вернор Віндж — «Глибина в небі», Вернор Віндж — «Полум’я над безоднею», Роберт Гайнлайн — «Зоряний десант», Роберт Гайнлайн — «Місяць — суворий господар», Енді Веєр — «Проєкт "Аве Марія"», Енді Веєр — «Артеміда», Айзек Азімов — «Фундація» і Артур Кларк — «Побачення з Рамою».
Окрема радість — фініки. У цій частині Галактики вони трапляються підозріло рідко, але іноді все-таки матеріалізуються в берлінських магазинах. Не виключаю контрабандистів із Сіріуса. Хоча версія з космічними течіями теж виглядає робочою.
