Майк Солдано. Підсилювач, який я збудував для себе

Сіетл, 1970-ті.

Молодого Майка набагато більше цікавлять автомобілі, ніж електроніка. Він захоплюється вуличними перегонами, порається зі своїм Chevrolet Camaro, вміє працювати руками, будувати й переробляти механізми.

А потім він чує пісню Badge гурту Cream і соло Еріка Клептона.

Його вражають не швидкість гри й не віртуозність. Його вражає сам звук: електрогітара буквально співає, плаче, говорить людським голосом.

Майк вирішує, що мусить навчитися грати так само.

До того ж починає він досить пізно, десь у 20–21 рік. Пробує батькову акустичну гітару, але швидко розуміє, що йому потрібен зовсім інший інструмент.

Він купує вживану електрогітару й ламповий підсилювач, саморобну копію Fender Bassman.

І тут стається неприємність, що вирішує його долю: підсилювач постійно ламається.

Грошей на майстра немає. Доводиться розбиратися самому.

Пізніше Солдано сформулює цю історію дуже просто: коли немає грошей, доводиться ставати винахідливим.

Він вивчає схеми, ремонтує апаратуру, починає будувати власні гітари. 1977 року відкриває невелику гітарну майстерню. До 1980-го вже грає з гуртами в клубах Сіетла.

Але є одна проблема.

Йому не подобається звук його підсилювачів. Навіть дорогих.

На початку 1980-х уже є Marshall і Mesa/Boogie. Гітаристи щосили експериментують із модифікованими підсилювачами.

Солдано подобається гейн Mesa, але не подобається, як на високому гейні розмиваються окремі ноти. За його власним поясненням, варто взяти складний акорд на кшталт D9, і замість окремих струн чуєш кашу.

Він хоче отримати водночас:

1981 року він усерйоз береться за лампову електроніку. Читає радіотехнічні підручники 1950-х, вивчає схеми, експериментує після основної роботи, часом до глибокої ночі.

Він ремонтує й модифікує Fender і Marshall, працює у відомій майстерні Stars Guitars у Сан-Франциско. Кожна переробка чогось його навчає.

Так з’являється експериментальний апарат із чудовою назвою Mr. Science. Фанерна плита із закріпленими на ній електронними компонентами, майданчик для експериментів.

Приблизно до 1985–1986 років Mr. Science перетворюється на прототип майбутнього SLO-100.

Майк починає брати його на власні виступи. Інші гітаристи чують звук і питають, чи не можна зібрати їм такий самий апарат.

Сам Солдано згодом визнавав: він ніколи не планував створювати велику компанію. Просто виявилося, що звук, який він збудував для себе, потрібен також іншим.

1985 року в Солдано з’являються троє охочих купити підсилювач. Він закуповує деталі й збирає апарати в підвалі батьківського будинку.

Але з трьох, хто обіцяв купити, платить лише один.

У Майка лишаються два нікому не потрібні апарати й ціла купа деталей.

І він ухвалює досить божевільне рішення.

Він ставить у свій старий Chevrolet 1938 року новий мотор, вантажить у нього підсилювачі, експериментальний Mr. Science і деталі та вирушає до Лос-Анджелеса.

Туди, де студії, звукозаписні компанії й гітаристи світового рівня.

Він намагається домовитися про зустрічі із зірками, обдзвонює їхніх менеджерів. Майже всі обіцяють прийти й не приходять.

Поступово гроші закінчуються.

Його перша майстерня в Лос-Анджелесі міститься в колишньому борделі. Туди часом заходили люди, які зовсім не збиралися купувати підсилювачі.

Щоб вижити, він ремонтує гітари, перебивається випадковими підробітками й працює гітарним техніком на концертах.

Але одного дня йому вперше по-справжньому щастить: гітарист гурту Heart Говард Ліз пробує його підсилювач.

Ліз зіграв буквально два акорди й вирішив купити апарат № 002.

Наступним важливим клієнтом стає Стів Лукатер із Toto.

Але продажі йдуть надто повільно. До кінця 1987 року Майк фактично банкрут. Він усерйоз думає все кинути й повернутися до Сіетла.

Якось уночі Майк повертається додому близько четвертої ранку після роботи на концерті гурту Vixen.

На автовідповідачі блимає індикатор нових повідомлень.

Він натискає кнопку відтворення.

Перше повідомлення — від Лу Ріда.

Друге — від Вівіана Кемпбелла.

Третє — від Майкла Ландау.

Троє людей із вищої ліги рок-музики розшукують невідомого майстра, щоб поговорити про його підсилювачі.

Спершу Майк вирішує, що хтось із друзів його розігрує.

Але дзвінки справжні.

І далі все відбувається стрімко.

Навесні 1988 року в Солдано вже черга замовлень, а влітку його підсилювачі замовляють Ерік Клептон, Марк Нопфлер і музиканти Scorpions. Черга розтягується приблизно на пів року.

Людина, яка була готова закрити майстерню, раптом не встигає збирати підсилювачі для знаменитих музикантів.

SLO-100 (Super Lead Overdrive), що вийшов 1987 року, вже не просто модифікований Marshall, а самостійна схема, яку Солдано розробив відповідно до власного уявлення про овердрайв.

У чому інженерна новизна?

Не у винаході лампового перевантаження: каскадні схеми існували задовго до Солдано.

А в тому, як він їх організував.

У SLO-100 сигнал проходить через кілька каскадів підсилення, увімкнених послідовно. Майк підбирає підсилення, частотну корекцію й режими ламп так, щоб отримати дуже насичений овердрайв і при цьому не втратити артикуляцію.

У конструкції п’ять ламп 12AX7, чотири в передпідсилювачі й одна у фазоінверторі, а ще чотири 6L6/5881 у підсилювачі потужності.

Солдано не просто додав іще більше гейну. Він навчився керувати характером цього гейну.

І результат вийшов несподівано універсальним.

Підсилювач сподобався не лише гітаристам хард-року й металу, а й Клептону, Нопфлеру, Гері Муру, Воррену Гейнсу. На початку 1990-х Едді Ван Гален записував на SLO-100 альбом For Unlawful Carnal Knowledge. Пізніше конструкція Soldano суттєво вплинула на створення Peavey 5150.

SLO-100 став одним з орієнтирів для наступного покоління high-gain підсилювачів.

Свій овердрайв Солдано пояснює мовою, яку знав задовго до ламп: мовою механічної коробки передач.

Якщо рушити з першої й одразу ввімкнути четверту, двигун захлинається, смикається й їде ривками. Так тоді робили хай-гейн майже всі: весь гейн на одній лампі, кліпінг до краю, перевантаження дряпуче, без тону, погано кероване. Якщо пройти всі чотири передачі, двигун тягне рівно й на повну силу.

У SLO-100 передачами слугують лампові каскади. Перший просто підсилює сигнал. Наступний уже починає перевантажуватися, але потроху, рівно настільки, щоб компресія й перевантаження не зачепили основний тон. Потім ще каскад, і ще, доки сигнал не дійде до повного перевантаження. Основні частоти, де живуть бас і повнота звуку, проходять увесь ланцюжок цілими, а згори наростають обертони. Звідси солодкий, співучий овердрайв без каші.

Ламп 12AX7 у SLO-100 п’ять, і в кожній два тріоди в одному балоні, тобто десять каскадів. Але передач серед них лише чотири. Шість інших зайняті своєю справою. Один є тільки в чистому каналі. Два катодні повторювачі розв’язують петлю ефектів і темброблок, щоб ті не навантажували сигнал. Ще один повертає підсилення, яке з’їла петля ефектів. Останні два правлять за фазоінвертор і розгойдують підсилювач потужності.

Тепер масштаб. У старому Fender Twin чи Marshall Plexi шлях від вхідного гнізда до підсилювача потужності короткий: каскадів мало, і сигнал підсилюється помірно. У SLO-100 потенційне підсилення за напругою перевищує мільйон разів. Звукознімач під час удару видає близько вольта, часом трохи більше, але мільйона вольт на виході не буде: лампи йдуть у кліпінг і зрізають сигнал на граничному рівні.

Той самий кліпінг дає сустейн. Доки струна звучить гучно, лампи ріжуть сигнал на одному рівні. Нота згасає, кліпінгу стає менше, а гучність на виході майже не падає. Тому SLO тягне ноту майже нескінченно, доки сигнал струни не опуститься нижче порога кліпінгу. Тоді нота згасає вже по-справжньому.

Друга хитрість стоїть на вході. Товсті басові струни дають сильніший сигнал, ніж тонкі, раніше перевантажують каскади й сильніше стискаються, і низ зникає. Тому Солдано ще на вході трохи зрізає підсилення на низах і додає на верхах. До останніх каскадів сигнал доходить рівним від басу до верху, і низ не задавлений перевантаженням. Солдано чесно визнає, що так робить не лише він.

Підсилювач потужності в SLO-100, навпаки, класичний: стара добра схема Western Electric, та сама, що в Fender Bassman і в Marshall. Звук народжується в передпідсилювачі, туди Солдано й вклав свої ідеї. Загалом SLO-100 він розробляв близько чотирьох років і доопрацьовував на слух.

Мірило успіху в Солдано одне: прозорість. Telecaster через SLO має звучати як Telecaster, Strat як Strat, Les Paul як Les Paul, навіть коли гейн викручено. З чистим підсилювачем це легко, з хай-гейном важко. Тому каскади SLO й розраховані на спільну роботу: кожен робить трохи, і жоден не душить гітару.

Звідси й назва: Super Lead Overdrive. Овердрайв убудований у сам підсилювач, педаль для хай-гейну йому не потрібна.

Схема в повному розмірі

А далі сталося дещо особливо цікаве з інженерного погляду.

Наприкінці 1980-х швидко розвивалися великі рекові гітарні системи. Зірки використовували окремі передпідсилювачі, підсилювачі потужності, комутатори, ревербератори й дилеї.

Відомий розробник таких систем Боб Бредшоу запропонував Солдано створити триканальний рековий передпідсилювач.

Так приблизно 1988 року з’явився Soldano X88R.

Ідея полягала в тому, щоб поєднати три різні характери підсилення:

Ці пристрої стали важливою частиною професійних рекових систем, зокрема у Стіва Лукатера.

Від X88R походить сучасна лінійка рекових передпідсилювачів Soldano, разом з X88-IR. Це не просто ще один підсилювач під знаменитою маркою, а продовження конструкції, що виросла з ранньої доби професійних рекових гітарних систем.

Солдано так і не став керівником гігантської корпорації.

Його бізнес десятиліттями лишався невеликою спеціалізованою компанією.

Наприклад, 2010 року Seattle Business описував майстерню Soldano, де працювали сам Майк і лише троє працівників. Тоді компанія випускала приблизно 250 підсилювачів на рік.

2019 року Солдано продав компанію Boutique Amps Distribution, залишивши за собою роботу конструктора.

Фактично він передав комерційний бік справи іншій компанії, а сам і далі займався тим, що цікавило його від самого початку: розробкою підсилювачів.

І музикою. У 2014 році він грав у двох гуртах, Los Peligrosos і The Kings of Outlaw Country, у другому на педал-стіл-гітарі. У 2015-му грав на соло-гітарі в сіетлському гурті The Industry People і записав із ним пісню Rock & Roll Needs a Broom. Саме з цим гуртом він на фото на початку статті. Грає й досі.

У цій історії є чудова симетрія.

Замолоду Майк почув соло Еріка Клептона й вирішив навчитися грати на електрогітарі. Він купив підсилювач, який постійно ламався. Навчився його лагодити. Потім переробляти. Потім конструювати зовсім нові.

Приблизно через одинадцять років сам Ерік Клептон замовив підсилювач у Майка Солдано.

До того ж Солдано не ставив собі за мету створити новий промисловий стандарт. Він був гітаристом, якому не подобалося, як звучать наявні підсилювачі.

Це одна з найцікавіших рис раннього boutique-руху: інженери на зразок Солдано не намагалися відтворити чергову історичну модель із написом «Legendary Tone». Вони намагалися збудувати звук, якого бракувало їм самим.

І часом виходило так, що за цим звуком потім ставала в чергу вся музична індустрія.

Soldano у нас представляють безкоштовний плагін CatpitAmp і NAM-моделі X88-IR.

Фото на початку статті: Patricia Lockeman-Young, зі сторінки гурту The Industry People на Bandcamp.